Місце
Залізна діва
Фортифікаційну вежу XIV століття до кінця XIX століття звали Шпільгайбл — на честь міщанина, який володів сусіднім будинком. Її перейменували на Залізну діву, бо так звучало привабливіше; що будь-який такий знаряддя тортур тут коли-небудь був, не підтверджує жоден документ.
Перейменована заради кращої назви
Вежа на правому березі Мальше з’являється в джерелах як вежа Spilhaybl, імовірно на честь міщанина й мера Їржі Шпільгайбла, який 1466 року володів сусіднім будинком. Лише наприкінці XIX століття перемогла назва Залізна діва — головно тому, що вона була привабливішою за Шпільгайбл. Легенда казала, що це знаряддя тортур з обручами чи руками, усадженими шипами, які стискалися навколо обвинуваченого, поки писар записував зізнання. Шипи нібито розміщували так, щоб минути життєво важливі органи — не страта, а спосіб вимусити зізнання й імена спільників. Історик Карел Плетцер зауважив, що немає відомих доказів, ніби залізна діва тут коли-небудь була.
Кістки, що «підтвердили» легенду
Спочатку в вежу входили лише з першого поверху. За власників Каммермаєрів (1866–1903) пробили вхід першого поверху до річки, і під час копання знайшли людські кістки. Якось вирішили, що вони належали тим, хто не пережив тортур — і в очах міста легенда підтвердилася. Так само легко вони могли бути з в’язниці-ямы, або від солдатів, колись убитих там. Це підручниковий випадок знахідки без контексту, що підтверджує історію, в яку люди вже хотіли вірити.
Копія копії копії
1993 року Českobudějovické listy надрукували частину листа А. Нойбауера, який стверджував, що оригінальну залізну діву після Тридцятилітньої війни вивезли до Відня й зберігали в капуцинському монастирі. Редактор будейовіцької газети Е. Ф. Ріхтер нібито дізнався про це після революції 1848 року й домагався її повернення. Відень відмовився її віддати, але дозволив репліку. За Нойбауером, засновник і металіст Йоганн Стеґман зробив її на вулиці Široká за гроші промисловця Карела Гардмута (так, ті олівці) і купця Адальберта Кнаппа; її закінчили 1855 року й показали публіці в вежі. Після 1945 року слід холоне. Сьогодні в вежі стоїть репліка 2004 року — репліка об’єкта, для якого маємо єдине джерело: лист людини з рейнландського притулку для бідних.
Вірте чи ні: знаряддя, якого, найімовірніше, ніколи не існувало
Цікавіше за будейовіцьку непевність те, що «залізні діви» як тип знаряддя тортур сьогодні більшістю істориків вважаються ранньомодерним винаходом, а не реальною середньовічною практикою. Найзнаменитіший екземпляр, нюрнберзька діва, був зібраний близько 1800 року з різних старших частин і показаний як атракціон; з періоду, коли їх нібито використовували, майже немає задокументованих згадок. Дев’ятнадцятому століттю потрібно було уявити Середньовіччя як добу варварської жорстокості — частково щоб бачити себе просвітленим — і залізна діва ідеально підійшла. Будейовіце не були винятком, лише дуже ретельними: перейменували вежу, поставили всередину репліку й створили місце, яке всі пам’ятають. Це ні шахрайство, ні глупота — це показує, як сильно історія може випередити відсутність доказів і як легко це стає частиною ідентичності міста. (Сумніви щодо залізних дів як типу поширені в науковій літературі; конкретний будейовіцький випадок лишається недоведеним в обидва боки.)
Скаути, які її бачили
16 листопада 1945 року місцевий національний комітет ухвалив позичити вежу шостому загону Юнака як клуб, за згодою державного консерватора Адольфа Треґера. Роками пізніше деякі з тих скаутів згадували, що залізна діва там ще була — і один навіть намалював її: великий шарнірний футляр із шипами на обох крилах. Ймовірно, це була нефункціональна театральна бутафорія. Водночас кожна родина, що володіла вежею близько 1900 року (Каммермаєри, Ірміш, Вахтль, Какушка), практично виключала, що щось подібне там було — пізніший окружний консерватор Карел Какушка досліджував усю вежу ще хлопчиком.
Про саму будівлю
До 1612 року вежа мала високий готичний дах, як Рабенштейн. Потім ударила блискавка, дах згорів, і новий ренесансний вінець понизив вежу — тому сьогодні вона виглядає кремезною, а не готично-стрункою. Перший поверх служив випадковою в’язницею до 1825 року; того самого року ратуша продала вежу на аукціоні приватному покупцеві Ондржею Нємцю за 550 гульденів. 1913 року власник Шимон Вахтль хотів її знести й збудувати сучасний будинок; її врятувала кампанія в Jihočeské listy і пізніше Клуб старих Будейовіце. 1926 року німецьке товариство Deutscher Böhmerwaldbund купило її й відреставрувало з фахівцями з охорони пам’яток. Для публіки відкрита з 2005 року (травень–вересень, лише вибрані дні), а з 2017 року тримає єдину постійну експозицію в Чехії, присвячену Пршемислу Отакару II. До речі — друга будейовіцька «діва» — замурована діва на вулиці Hroznová, цілком інша історія.
На місці
Вежа кремезна, не готично-струнка, бо має низький ренесансний вінець. За кількасот метрів стоїть вежа Рабенштейн із високим готичним дахом — форма, яку ця вежа також мала до 1612 року, коли в неї вдарила блискавка. Усередині стоїть репліка знаряддя тортур 2004 року.
Джерела
- https://budejcka.drbna.cz/drbna/historicka/20310-drbna-historicka-hradebni-vez-pojmenovali-zeleznou-pannou-nazev-to-byl-atraktivnejsi.html
- https://ceskobudejovicky.denik.cz/zpravy-region/budejovicti-meli-na-muceni-zlocincu-zvlastni-zarizeni/
- https://cs.wikipedia.org/wiki/%C5%BDelezn%C3%A1_panna_(%C4%8Cesk%C3%A9_Bud%C4%9Bjovice)
- http://encyklopedie.c-budejovice.cz/clanek/zelezna-panna
- https://www.kudyznudy.cz/ceska-nej/kulturni/zelezna-panna-v-ceskych-budejovicich