Блудний камінь

На східному боці площі Přemysla Otakara II, недалеко від Самсонового фонтана в бік готелю Zvon, у бруківці лежить камінь із хрестом. Його звуть блудним каменем.

За старим повір’ям, хто ненавмисно ступить через нього після дев’ятої вечора, заблукає в місті. Ходитиме вулицями, звертатиме в знайомі кути, повертатиметься до місць, які вже минав, і не знайде шляху, доки не мине ніч.

Той камінь, однак, нагадує більше, ніж блуд.

За однією версією це сталося 1470 року, за іншою — аж 1478. Мечник, що прийшов з Німеччини, тоді готував у Будейовіце змову проти міської влади. Навколо себе зібрав гурт молодих чоловіків, здебільшого підмайстрів. Серед них був підмайстер канатника Filip Rohrmann.

Зустрічалися потай у корчмі У Золотого грона. Там мечник викладав свої плани, і там посвячені також складали присягу мовчання. Зобов’язувалися, що ніхто не видасть, що діється. Хто порушить присягу, мав заплатити за зраду життям.

А проте в місті був хтось, хто знав про їхні зустрічі.

Це була наречена Filipa Markétka, донька міського глашатая Jana Steinstockа. Старому глашатаю слабшав зір, тож Markétka допомагала йому на нічній варті на міській вежі. Дивилася на край замість нього, стежила за дорогою на Dobrou Vodu і Doubravice й чекала, доки прийде Filip.

Спочатку він не казав, звідки приходить так пізно. З його натяків, однак, Markétka поступово зрозуміла, що він заплутався в чомусь небезпечному. Намагалася відвернути його від того.

Одного зимового вечора він знову прийшов. У комірчині біля глашатая горіло світло; старий Steinstock спочивав осторонь, а Markétka вже чекала на Filipa. Благала його не повертатися до мечника й полишити присягу, що його в’язала, доки ще є час.

Filip довго мовчав. Потім сказав їй, що нічого обіцяти не може. Дав присягу, і наступного дня в У Золотого грона вони з іншими мають закінчити те, що почали. Потім полишив Markétku.

Не знав, що старий Steinstock не спав.

Глашатай чув усю розмову. Markétці нічого не сказав і тихо лежав далі, ніби справді спочивав. Уранці пішов до міської канцелярії, доповів, що підслухав уночі, і заприсягнув своє свідчення.

Коли того вечора на Будейовіце лягли сутінки, супутники мечника почали по одному заходити до У Золотого грона. Приходили поодинці, обережно, як люди, що не хочуть, аби їх бачили разом. Зрештою прибув і мечник, і рада почалася.

Саме коли всередині говорили про те, що кожен має зробити, двері відчинилися.

На порозі стояв міський магістрат Jan Kacenhágl. Констеблі тим часом зайняли виходи. У тиші, що запала, магістрат іменем закону закликав змовників іти з ним до ратуші.

Хтось крикнув: «Зрада!»

Світло одразу погасло.

У темряві спалахнула метушня. Люди штовхали одне одного; чути було удари, перекинуті лави й тупіт ніг. У тій темряві магістрата Jana Kacenhágla вдарили кинджалом.

Хто — так ніколи й не довідалися.

Констеблі, однак, зуміли схопити всіх змовників, зв’язати й відвести до ратуші. Там почався допит. Судді хотіли одного імені: того, хто вбив магістрата.

Ніхто його не назвав.

Питали знову. Погрожували карою. Нагадували, що за смерть магістрата може прийти смерть усіх. Молоді чоловіки, однак, мовчали. Ніхто з них під допитом нікого не назвав, і ніхто не порушив присяги мовчання.

Коли суд побачив, що подальше розпитування нічого не змінить, виніс смертний вирок усім десятьом. Вирок мали виконати вже наступного дня.

На головній площі, біля місця нинішнього Самсонового фонтана, у середньовіччі відбувалися публічні страти. Поруч із шибеницею приготували плаху, і на площі зібрався натовп дивитися.

Засуджені йшли один за одним. Один за одним клали голови на плаху, і вирок виконували. Filip Rohrmann стояв останнім у черзі й чекав своєї черги.

Перед ним померло дев’ять чоловіків, які, як і він, не видали імені вбивці.

Коли й Filip мав підійти до плахи, до нього підійшов бургомістр.

«Дарую тобі життя, якщо скажеш, хто вбив магістрата.»

Filip стояв там, звідки бачив усе, що сталося перед ним. Достатньо було одного імені.

«Нехай зі мною зроблять, як з іншими.»

Вирок виконали й на ньому.

Мертвих поховали на монастирському цвинтарі. За легендою потім на місці страти в бруківку вставили камінь із хрестом, і його почали звати блудним каменем.

Він лежить там і досі. Більшість людей ступає через нього — і нічого не стається. Інші воліють обминати його після дев’ятої вечора.