Кам'яний дракон і кам'яна жаба

Перш ніж тут було місто, тут була вода.

Навколо злиття Мальше й Влтави тяглися болота й мочарі. Між ними лежали омути, що не висихали навіть улітку, а далі росли ліси такі густі, що в них губився сам день. На узвишші над болотами, де набагато пізніше постав монастир на нинішньому Piaristickém náměstí, стояв маленький мисливський двір.

Над його брамою сидів вирізаний дракон. Хто минав, зазирав у його пащу й ішов трохи швидше.

Трохи далі, на правому березі Влтави біля броду, лежало старше поселення. Мало господарства, кузню й маленьку каплицю. Ім'я взяло від Budivoja з Železnice, королівського придворного судді, якому приписують його заснування: Budivojovice.

Був листопад, і того вечора вітер гнав хмари під темніючим небом, ніби щось бігло за ними. У дворі горіло вогнище; біля нього сидів мисливець із маленьким хлопчиком на колінах, а дружина готувала вечерю. Це був звичайний вечір, яких бували сотні. А проте саме цей вони запам'ятали.

Старий слуга прийшов оголосити гостя. Уже це було дивно: після темряви до двору ніхто не приходив. На порозі стояв чоловік, загорнений у широкий плащ. Увійшов, але не сів, не відкинув каптура й не привітав їх на ім'я. Лише відхилив полу плаща.

На руках тримав дитину.

Подружжя завмерло.

«Мене послали віддати цю дитину під вашу опіку,» сказав. «Це маленька дівчинка, у якої нікого немає і якій потрібна материнська турбота. Її ім'я — Markétka. Доглядайте її добре. Не пошкодуєте.»

Поклав на стіл калитку. Дружині мисливця не треба було її відчиняти, щоб знати, що всередині. Таких калиток у цих лісах не бачили; ця була королівська.

«Ось ваша нагорода,» додав чоловік. «І буде ще більшою, якщо все збережете в таємниці.»

Мисливець простягнув за ним руку. Хотів його зупинити, спитати хоч одне з питань, що тиснули на язик. Перш ніж встиг промовити, чоловік полишив залу.

Зовні була цілковита тиша. За мить з темряви пролунав цокіт копит і швидко згас, аж не можна було розпізнати напрямку.

Жінка глянула на дитину, а дитина — на неї. Це вирішило.

«Ти моя покинута пташко,» прошепотіла. «У нас ти вже більше не будеш покинутою.»

Покликала хлопчика подивитися на сестричку. Хлопчик підійшов до загорненої дитини й усміхнувся.

Час біг, як вода під двором. Крижини багато разів пропливли і Влтавою, і Мальшею, перш ніж Markétka виросла в струнку дівчину, а Venoušek — у міцного юнака. Удома його й досі так звали, хоча він уже був на голову вищий за матір.

Жили задоволені. Єдиним сумом була смерть дружини мисливця. Коли її не стало, батько, Václav і Markétka зблизилися ще більше. Ніхто з них не говорив про те, що дівчина прийшла до дому на руках чужого. Для Václava вона була сестрою, а для старого мисливця — донькою.

Одного дня прибув вісник із запечатаним листом.

Мисливець прочитав його двічі. Потім скликав слуг і віддав накази: відчинити залу, приготувати внутрішні покої, накрити стіл і приготувати їжу для багатьох гостей. Václava і Markétku відіслав до близьких Budivojovic.

«Залишайтеся там, доки не пошлю по вас,» наказав. «Що б тут цієї ночі не сталося — не повертайтеся.»

Markétka почула страх у його голосі й хотіла спитати, кого він чекає. Але батько поцілував її в чоло, обернувся й пішов назад у дім.

Václav послухався. Нічого не питав.

Він повернувся.

Прослизнув у двір заднім подвір'ям, яке знав з дитинства, і сховався за важкою запоною біля бенкетної зали. Звідти бачив частину довгого столу й білі плащі чоловіків, що прибули під вечір.

Говорили тихо. Спочатку він ловив лише окремі слова. Розмова йшла про короля, про його плани й про дороги, якими можна спинити його подальший наступ. Потім зовні пролунали копита. Брама розчинилася, і до зали ввірвався пан Budivoj з Троянди. Через плече ніс убитого зайця, якого кинув на середину столу.

«Ось причина моєї затримки,» оголосив. «Застрелив його в королівському лісі. Приношу вам дар із звіринця гордого Přemysla Otakara. Його пси гналися за мною, але не зрівнялися з моїм конем.»

Озирнувся по товариству так тріумфально, що навіть не помітив тиші, яка після його слів запала. Найстарший із лицарів відставив кубок і попередив, що полювання в королівському лісі — небезпечна гра. Budivoj відмахнувся від застереження сміхом.

Розмова швидко повернулася до короля. Václav чув, що треба діяти, перш ніж той зміцнить позицію в краї, і що нагода може не тривати довго. Ніхто не промовив усього плану вголос. З уривків, однак, зрозумів досить.

Запона ворухнулася від протягу. Один із лицарів підняв голову й глянув до дверей. Václav відступив глибше в темряву.

Почекав, доки розмова в залі знову потекла. Потім прослизнув ходом, побіг до стайні й осідлав першого коня, що не відмовився від вуздечки. Сів у сідло без плаща. Каптан був просяклий потом, а зовні вже морозило, але холоду майже не відчував.

Щойно замкова брама щезла за ним, він погнав коня в галоп.

Через ліс вела лише вузька стежка. Гілки сікли обличчя, коріння ковзало під копитами, і в темряві він не раз схибив поворот. Коня шкодувати не міг. У голові лунали слова, підслухані за запоною, і з кожною милею він упевнювався: треба попередити короля, перш ніж змовники розійдуться.

Під ранок серед дерев з'явилися перші багаття королівського табору. Вартові опустили на нього списи, але Václav вичавив, що несе звістку про зраду й мусить негайно говорити з королем.

Сонце було ще низько, коли Budivoj прокинувся й виявив, що син мисливця виїхав уночі. Схопив за плече першого пажа, що трапився, і наказав осідлати коня. Коли юнак вагався, Budivoj почервонів і заревів так, що його чули через усе подвір'я.

За мить двір прокинувся. Чоловіки кричали один через одного, слуги виводили коней, а незакінчений бенкет лишився в залі. Перш ніж сонце піднялося над лісом, на подвір'ї не лишилося жодного білого плаща.

Старий мисливець стояв біля брами й дивився, як вони від'їжджають. Зачинив її повільно, ніби востаннє.

Markétka мала повернутися з Budivojovic після того, як гості від'їдуть. Мисливець знайшов у стайні відсутність коня Václava й зрозумів, що сталося вночі. Наказав старому слузі чекати на дівчину й не випускати її з дому. Сам осідлав коня й вирушив слідом за сином.

Знайшов Václava в королівському таборі. Юнак стояв навколішках перед Přemyslem Otakarem II, а навколо стояли чоловіки, що щойно вислухали його доповідь.

Король підійшов до юнака й наказав йому встати. Подякував за вірність і оголосив, що від тієї миті він належить до його людей. Потім обернувся до старого мисливця й спитав, якої нагороди той бажає.

«Нічого не прошу,» відповів старий. «Ви вже нагородили мене тим, що повірили моєму синові. Лише ніколи не сумнівайтеся в моїй вірності.»

Король кивнув. «Добре бачу, що обоє ваших дітей роблять вам честь.»

Мисливець опустив очі. «Мій королю, лише Václav — мій син.»

Більше не сказав, і король не питав.

Потім мисливець попрощався з сином. Václav благав його лишитися під королівським захистом, доки мине небезпека, але батько відмовив. Markétka й слуги лишилися в дворі без захисту. Він не міг полишити їх там самих.

«Я поїду з тобою,» наполягав Václav.

«Ти лишайся тут. Ти зробив, що було треба. Тепер доведи обов'язок до кінця.»

Мисливець поклав руку синові на плече, сів на коня й поїхав додому.

Перед заходом сонця вирушила каральна експедиція. На чолі їхав король, поруч досвідчений лицар Heřman з Rychnova, а за ними — збройні. Усю ніч ішли лісом. Heřman, що добре знав край, запропонував обійти Krumlov з іншого боку, щоб ніхто не бачив їхнього приходу.

Рано вранці Přemysl Otakar повернув до двору з частиною людей. Václav їхав із ними.

За якийсь час він помітив вузьку червону смугу на північному обрії. Спочатку вона виглядала як світанок. Щойно піднялися вище, над деревами почав підніматися темний дим.

Václav пришпорив коня. На узвишші біля Kamenného Újezdu край відкрився перед ними. Червона заграва йшла з одного місця.

«Боже!» скрикнув Václav. Голос зірвався, перш ніж закінчити. «Наш двір горить!»

Король різко пришпорив.

Коли прибули, рятувати вже було нічого. Дах завалився, балки догоряли, а з розбитих вікон піднімався дим. У обгорілих мурах ніхто не лишився живим.

Над брамою серед почорнілого каменя одне лише перебуло пожежу неушкодженим: потворне обличчя кам'яного дракона. Воно дивилося вниз так само, як раніше.

Václav зіскочив із коня й побіг серед руїн. Кликав батька, Markétku й старого слугу. Ніхто не відповідав.

Тіло мисливця знайшли біля брами, трохи осторонь від його меча. Старий слуга загинув усередині дому. По Markétці не знайшли нічого — ні коштовності, ні клаптика одягу, ні останків, що могли б бути її.

Václav ухопився за обгорілий мур, аж коліна підігнулися. Міг спитати лише одне: де сестра.

Король підійшов до нього. Сказав йому, що Markétka не була його рідною сестрою. Батьки взяли її під опіку роками раніше й тим урятували їй життя.

«Чия ж вона донька?» спитав Václav.

Přemysl Otakar довго мовчав. Потім пообіцяв: якщо Markétka жива, він про неї подбає. Винен тим, хто дав їй життя, і тим, хто її виховав.

Хто були її справжні батьки, він ніколи не відкрив. Таємницю походження Markétky більше не розкривав.

Здалека пролунали роги. Збройні схопилися за зброю, думаючи, що нападники повертаються. Серед дерев, однак, з'явилося королівське посольство з Праги.

Перший вершник зійшов перед володарем.

«Пане мій, у вас народилася донька.»

Король глянув на згоріле місце, потім на край унизу. Мить тому там стояв дім. Тепер лишилися лише обгорілі мури, мертві й кам'яний дракон над брамою.

«Спустошення шаленіло на цьому місці,» сказав. «А проте саме тут я дістав звістку дорожчу за будь-яку іншу. Тут постане монастир, а поруч — місто. Воно буде опорою королівської влади проти тих, хто вірить, що цей край належить лише їм.»

Був рік 1265.

Король доручив Hirzovi, бургграфу Звікова, підготувати нове місто. Його люди мали розпланувати вулиці, приготувати будівельні ділянки й приборкати мочарі, що розлягалися навколо злиття.

Václavovi володар передав поводи чорного коня зі своєї свити.

«Не можу повернути тобі дім,» сказав. «Але місце, де він стояв, не щезне.»

Невдовзі околиця наповнилася ремісниками. Валили дерева, били палі в багнистий ґрунт і тягли камінь. Там, де велі лише стежки серед боліт, почали формуватися перші вулиці.

Поруч зі старшими Budivojovicemi росли королівські Будейовіце.

Розчищаючи згоріле місце, робітники довго лишали частину старої брами недоторканою. Дракон дивився на них із почорнілого каменя, і ніхто з чоловіків не хотів підкладати під нього важіль.

Зрештою Václav підійшов до нього. Камінь опирався, але після кількох ударів зрушив. З роззявленої пащі дракона випав великий залізний ключ, загорнений у клаптик пергаменту.

Václav розгорнув його. Там стояло п'ять слів:

Жаба ховає дорогий скарб мисливця.

Він прочитав напис ще раз, потім обережно сховав ключ і нікому про нього не сказав.

При подальшому розчищенні робітники натрапили на люки під підвалинами двору. Вони лежали під попелом і щебенем. Коли їх звільнили й підняли, з'явився низький отвір, з якого віяв холод.

Кілька чоловіків спустилися всередину. Václav пішов першим. Хід ішов під руїнами туди, де було нутро двору. У світлі смолоскипа він побачив щось бліде, затиснене між камінням. Став навколішки й обережно витяг тканину.

Це був вельон Markétky.

Він упізнав його відразу. Стиснув у руці й утупився в темряву, де хід ішов далі. Тим шляхом вороги ввійшли до двору. Тим самим шляхом вони вивели Markétku.

Частина стелі завалилася й загородила путь. Робітники були виснажені після цілого дня. Обіцяли Václavovi, що вранці розчистять шлях.

Він погодився. Коли запала ніч, узяв смолоскип і повернувся сам.

Хід був довгий і низький. Зі стелі капала вода, і після кількох десятків кроків він промерз до кісток. Мусив пробиватися крізь щебінь, відкочувати каміння й часом повзати навколішках. Полум'я смолоскипа коротшало.

Коли воно майже догоріло, він дійшов до важких залізних воріт. За ними чути було рев води.

Václav наліг на окови. Ворота не піддавалися. Намацав замок і тієї миті згадав ключ.

Смолоскип тріснув і погас. У темряві він витяг ключ із-під каптана. Пальці бігли по холодному залізу, доки не знайшли отвір. Усунув ключ у замок і, тремтячи, повернув.

Пролунав металевий клац.

Ворота відчинилися на сірий світанок. Václav вийшов на стрімку скелю високо над берегом Влтави. Навколо стояли могутні дерева; між ними лежали валуни, порослі мохом. Через долину здіймалася висока скеля з хрестом на вершині. Václav добре її запам'ятав.

Час минав. Монастир і церква росли, а з ними нові доми й вулиці, але по Markétці було, ніби земля зімкнулася. Václav їздив від господарства до твердині й монастиря. Питав купців, подорожніх і перевізників. Ніхто її не бачив. Повертався й на скелю з хрестом, яку бачив на виході з таємного ходу, обшукуючи навколишні ліси й кручі. Навіть там не знайшов жодного сліду.

А проте не здавався. Одного дня знову вирушив туди.

Під вечір небо потемніло, і над краєм розігралася буря. Кінь полохався, гілки тріщали на вітрі, і за мить стежки стали потоками багнистої води.

У спалаху блискавки Václav побачив хрест. Зійшов зі стежки й рушив до нього, але густі терни невдовзі змусили його спішитися. Ішов пішки й часом мусив прорубувати собі шлях мечем.

При наступному спалаху побачив те, чого там не мало бути: невідомий старий замок, притиснений до скелі, як темна пляма. Над його брамою сиділа кам'яна жаба з кривою пащею.

Václav кілька разів ударив у браму руків'ям меча. Лише тоді щось ворухнулося в маленькому віконці над брамою, і з'явилося зморшкувате обличчя старої жінки.

«Чого шукаєш у таку погоду?»

Václav благав, щоб впустила його, бо загине в бурі. Стара трохи міряла його поглядом, потім сикнула, що місця для нього немає, і зачинила віконце.

Блискавка вдарила над скелею й на мить освітило всю стіну замку. У верхньому вікні стояла дівчина. Була бліда й виснажена. Тримала ґрати обома руками, і коли побачила Václava, стиснула їх, ніби благаючи про допомогу.

«Markétka!» скрикнув він. Дівчина здригнулася. Її відповідь майже щезла в громі, але Václav упізнав голос.

Побіг до брами й ударив у неї плечем. Не ворухнулася. Markétka кликала з вікна, що замкнена й сама не вийде.

Стара відьма знову з'явилася на вежі. Кричала на Václava й погрожувала піднятою рукою. Потім інша блискавка розірвала небо.

Вона вдарила просто в вежу.

Влучила у відьму й убила її на місці. Увесь замок здригнувся від удару. На мить здалося, що сама скеля тріснула під ним.

Потім брама відчинилася сама.

Václav убіг усередину, знайшов вузькі сходи й кинувся вгору. На верхньому поверсі виламав двері маленької кімнати.

Markétka стояла біля вікна. Була така слабка, що коли спробувала зробити крок до нього, коліна підігнулися.

Václav її підхопив.

Довго жоден не промовив. Зовні лютувала буря, але до кімнати доходила лише слабко. Markétka торкнулася його обличчя, ніби мусила впевнитися, що він не привид.

«Ти прийшов.»

«Я шукав тебе.»

Вона згорнулася в його обіймах. Тряслася від холоду й виснаження.

Václav звів її вниз, загорнув у свій плащ і посадив біля згасаючого вогню в порожній залі. Лише там Markétka наважилася спитати, чи батько в безпеці.

Václav не відповів одразу. З його мовчання вона зрозуміла, що сталося.

«Ні,» прошепотіла.

Він сказав їй, що батько повернувся, бо не хотів полишити її саму. Markétka схилила голову. Václav дав їй плакати й тримав її руку, доки вона не заспокоїлася.

Потім вона розповіла йому, що сталося. Найманці Budivoja ввійшли до двору підземним ходом. Убили старого мисливця, підпалили дім і вивели її тим самим шляхом, яким прийшли. Мали відвести її до Krumlova, але дорогою злякалися потрапити в королівські руки. Тож сховали її в покинутому замку й довірили старій відьмі, яка замкнула її на вежі й мучила голодом.

На світанку вони полишили замок. Markétka була слабка, і дорогою кілька разів мусили відпочивати. Говорили мало.

Коли дісталися міста, що будувалося, король якраз ішов будівельним майданчиком із Hirzem. Щойно їх побачив, відіслав інших убік.

Václav став навколішки перед ним.

«Пане мій і королю. Я знайшов Markétku.»

Přemysl Otakar довго дивився на дівчину. Потім тихо привітав її з поверненням і наказав відвести в безпеку, нагодувати й дати відпочити.

Václav лишився поруч. Не питали відразу, що буде далі. Спершу вистачало, що Markétka спочиває в безпеці, а Václav сидить близько. Лише в наступні місяці, коли життя навколо них знову вляглося, обоє зрозуміли, що зв'язок між ними змінився і що хочуть лишитися разом інакше, ніж раніше.

Тоді вони разом стали перед королем.

«Ти такий вірний і хоробрий, як твій батько,» сказав Přemysl Otakar Václavovi. «Проси, чим маю тебе нагородити.»

Václav не просив ні золота, ні землі. Просив лише, щоб міг лишитися з Markétkou назавжди. Король обернувся до дівчини й спитав, чи й вона того бажає. Markétka знайшла руку Václava й кивнула.

Володар дав згоду. Потім спитав, чи є ще щось, чим міг би їх порадувати.

Václav попросив, щоб кам'яного дракона з їхнього зруйнованого дому й жабу з в'язниці Markétky вмурували в зовнішню стіну нової монастирської церкви. Обидві істоти стояли на початку їхнього нещастя і їхнього порятунку. Мали лишитися зовні, а всередині церкви мало бути місце для того, що добре, істинне й шляхетне.

Король погодився.

Дракон лежав біля будівельного майданчика. Жаба була важча. Václav мусив повернутися з кількома людьми до далекого замку й знову знайти путь серед скель і лісів. Коли врешті прибули, знайшли частину вежі заваленою після удару блискавки. Брама, однак, стояла, і кам'яна жаба над нею дивилася на край.

Чоловіки вирізали мур навколо неї малими шматками. Робота тривала довго. Коли камінь нарешті піддався, жаба нахилилася вперед, і Václav побачив у порожнині за нею темний метал.

Він зупинив інших і простягнув руку в порожнину. Пальці знайшли залізний обідок. Разом витягли важку посудину, яку хтось давно туди сховав. Віко трималося міцно, але після кількох ударів піддалося.

Усередині блищало золото.

Václav витяг збережений пергамент. Слова, які він так часто читав, сповнилися:

Жаба ховає дорогий скарб мисливця.

Він передав скарб королю як внесок на будівництво монастиря й церкви. Дракона й жабу потім вмурували в зовнішню стіну монастирської церкви.

За легендою вони там і досі.