Хоробра монахиня

Була осінь, і той вологий вітер, що ввечері біжить будейовицькими провулками, протікав і навою монастирської церкви. Це холод, що йде від каменя і якого не проженеш ні вогнем, ні молитвою. Хто коли-небудь стояв навколішках у такій церкві в листопаді, точно знає, про що мова.

Сестра Aloisie його не помічала.

Стояла навколішках сама, поглинута молитвою, погляд прикутий до образу Матері Божої. Світло вічної лампадки рухалося по її обличчю.

Інакше церква була чорна.

Тому вона не чула, що не сама.

З темряви за її спиною виступили три постаті в каптурах. Перш ніж встигла обернутися, міцні руки схопили її. Одна рука на рот, друга на плечі, щоб пригнути. Aloisie відчула грубу тканину плаща, холодний запах вологи й металу — і тієї миті зрозуміла: вони прийшли не молитися.

Вони прийшли грабувати.

Вона не крикнула. В усій церкві не було нікого іншого, а за мурами місто спало. Подих на мить перехопило, але голос вона втримала спокійним.

«Чого ви від мене хочете в цьому святому місці?»

Відповідь була груба й без вагання:

«Дай нам ключі від марійського скарбу.»

Aloisie глянула на образ Діви Марії. Йшлося вже не лише про її життя. Ці люди тяглися до скарбу, довіреного церкві, і їхні руки не зупинялися навіть перед святим місцем.

Опустила очі, ніби підкоряючись.

«Якщо хочете скарбів — ідіть за мною,» сказала. «Те, чого просите, мало варте. У ризниці знайдете справжні скарби, яких прагнете.»

Спочатку чоловіки в каптурах їй не повірили. Один попередив, що за найменшої підозри вона помре. Aloisie не здригнулася. Говорила тихо, але твердо, і саме той спокій їх переконав.

Дивна процесія вирушила до дверей ризниці. Попереду йшов один злодій із запаленою свічкою; за ним Aloisie; з боків — двоє решти з оголеними кинджалами. Світло свічки тремтіло на стінах, видовжувало тіні й на мить спалахувало на металі в руках злодіїв.

У ризниці справді було те, що вона обіцяла: чимало золотих і срібних літургійних посудин. Чоловіки кинулися на них без вагання.

Aloisie стояла осторонь. Дивилася й чекала.

Потім підняла голову до місця високо під стелею.

«Слухайте,» сказала. «Ще більший скарб — там угорі. У тій шафці.»

Злодії замовкли. Усі троє глянули вгору. Високо на стіні справді висіла маленька шафка — так високо, що без драбини ніхто до неї не дістав би.

«Маєш ключ?» спитав один.

«Не маю.»

«А чи правду кажеш?»

Aloisie вказала на посудини, розкладені перед ними. «Чи збрехала я вам раніше? Самі бачили.»

Це була правильна відповідь, бо в ній не було жодного слова неправди. Злодії почали радитися, як відчинити шафку. Не спускали очей з монахині. Зрештою найсильніший вирішив поставити драбину й зламати замок.

Двоє чоловіків вилізли вгору. Третій лишився внизу стерегти Aloisie. Але замок тримався міцно. Угорі чути було сопіння, метал об метал і роздратовані прокляття. Чоловіки напружувалися марно, і чим довше шафка опиралася, тим нетерплячішими вони ставали. Вартовий під драбиною крутився, витягав шию й зрештою не витримав.

Стрибнув на драбину за ними.

На цю мить Aloisie й чекала.

Одним рухом схопила драбину й гупнула нею об шафку. Злодії вгорі захиталися, лаялися й на мить утратили рівновагу. Aloisie не оглядалася. Побігла крізь ризницю, вирвалася в коридор і грюкнула за собою важкими дверима.

Засув упав із глухим стуком.

Усередині кричали. Хтось бив у двері кулаком, потім плечем. Дерево тряслося, але трималося.

Aloisie побігла до дзвонового шнура. Пальці тремтіли, коли вона схопила його, але не відпустила. Тягнула раз, другий, третій — і над монастирем задзвонив дзвін.

У нічних Будейовіце дзвін о такій годині означав одне: небезпеку.

Звук розлився по дахах, відбився від стін домів і нісся порожніми вулицями. У вікнах почали з’являтися вогні. Двері відчинялися; люди вибігали ще напівсонні; хтось кликав сусідів, хтось уже біг по варту. Кроки швидко збігалися до монастиря.

Злодії були в пастці.

У ризниці тим часом зрозуміли, що сталося. Знову й знову намагалися виламати двері, але засув тримав ззовні. Бігали між стінами, шукаючи іншого виходу, голоси відбивалися від каменя. Зрештою приставили драбину до вікна. Один виліз і почав протискатися крізь розбиту раму.

Тоді прибули озброєні міщани й міська варта.

Aloisie вказала на двері. Разом відсунули засув і увірвалися саме тоді, коли перший злодій хапався за вікно. У метушні зіпхнули драбину з-під нього. Чоловік упав на кам’яну підлогу й лежав непорушно.

Решта двоє билися, але поступилися перевазі. Їх зв’язали й передали міському суду.

Перед судом стало ясно, хто вони: небезпечні розбійники, що чаїлися в навколишніх лісах і тероризували весь край. Міський суд засудив їх до смерті, і вирок виконали на головній площі.

За легендою їхні подоби потім, для остраху, пов’язали з трьома кам’яними обличчями на стіні міської Solnice, щоб кожен перехожий їх бачив.

Сестра Aloisie, однак, недовго пережила ту ніч.

Ніхто її не вдарив. Вона втекла без жодної подряпини, а проте від тієї страшної ночі згасала. Сила тихнула тихо, день за днем. Як привид ходила церковними коридорами, говорила дедалі менше, аж доки врешті померла.

Її щиро оплакували й поховали на монастирському цвинтарі.

А проте, кажуть, вона ніколи цілком не полишила монастир.