Ondřej Puklice зі Vztuh

У середині XV століття Ondřej Puklice зі Vztuh належав до найважливіших людей Чеських Будейовіце. Починав як купець, але вже 1438 року вступив до міської ради і з короткими перервами засідав у ній до кінця життя. Кілька разів був бургомістром.

Найбільше випробування прийшло 1453 року, коли король Ladislav Pohrobek віддав Будейовіце довічно в заставу Jindřichovi з Rožmberka. Для вільного королівського міста це означало небезпеку втратити права, на яких воно стояло. Міщани опиралися Рожмберкам, і Puklice стояв на їх чолі. Після чотирьох років боротьби король видав грамоту, що Будейовіце більше нікому не мають бути віддані в заставу.

Коли пізніше Jiří з Poděbrad став королем Чехії, Puklice став на його бік. Сам був католиком, але лишився вірним своєму королеві навіть після того, як папа наклав на нього інтердикт. Це була не лише церковна кара: Jiříго оголосили скинутим, і за папським рішенням його піддані не мусили зберігати йому вірність.

Будейовицький проповідник Václav Mondl їздив містами, проголошуючи папське рішення. Будейовіце, католицьке місто, що стояло з королем, опинилися в надзвичайно небезпечній суперечці. Puklice скликав міську раду й домігся рішення: буллу в місті не проголошувати, проповідника не впускати, брами тримати зачиненими.

Місто розкололося. Проти Puklice стояли люди, незадоволені правлячим патриціатом, серед них головно ремісники й міщани навколо Matěje Rabenhaupta і Tomáše Frühaufa. У суперечці змішалися віра, політика, міська влада й соціальна напруга. Це не був простий зіткнення однієї національності з іншою.

Хтось попередив Puklice, що йому загрожує небезпека.

Він відповів реченням, яке пізніше записав син:

«Чому б вони піднялися проти мене? Я їм нічого злого не зробив!»

Бунт спалахнув 25 травня 1467.

Уранці на площі здійнявся галас. Puklice хотів одягнути обладунок і вийти до бунтівників спитати, чого вони вимагають. Дружина Johanna повернулася з церкви й благала його не полишати дім. Інші теж його стримували, аж доки врешті він лишився вдома.

Johanna стояла біля вікна. Puklice став за нею на лаву. Хтось унизу їх помітив, і з площі здійнявся крик:

«Дивіться, король і королева лежать у вікні.»

Puklice наказав замкнути дім.

Тим часом бунтівники зайняли міські брами. Біля Пісецької брами силою відібрали ключі у воротаря. Старий Rabenhaupt виліз на лаву біля ганебного стовпа й глашатайським голосом скликав людей до дому бургомістра.

Потім почався напад.

Били в брами й рубали їх сокирами. Коли двері не піддавалися, розбивали вікна й ґрати. Puklice відімкнув кімнату, узяв до неї обох синів і замкнувся з ними. Зовні зібралося з тридцять чоловіків із великою балкою й били нею дім.

Один із синів Puklice, Jan, був тоді в кімнаті з ним. Тому ми знаємо цю частину події в такій деталі.

Коли нападники прорвалися всередину, Rabenhaupt підійшов до дверей кімнати й кликав пана Ondřeje відчинити й не боятися. Честю й вірою обіцяв, що з ним нічого не станеться. Johanna чула ту обіцянку. Після вагання віддала ключі.

Rabenhaupt, однак, дверей не відчинив. Їх іще тримав ізсередини залізний засув. Тому він спонукав Puklice відсунути його.

Puklice спитав, чи має він певність.

«Зачекай, хай краще тебе заспокоє,» відповів Rabenhaupt.

Зійшов на сходи й дав сигнал унизу. Люди відразу кинулися вгору й почали бити двері сокирами й великими ковальськими молотами.

У Puklice в кімнаті був протазан. Він міг би боронитися й ударити кількох чоловіків, перш ніж ті до нього дістануться. Не зробив цього. За записом Jana Puklice не опирався тому, що якби підняв зброю, нападники порубали б і його дітей.

Стояв, молився й благав синів любити одне одного як брати.

Коли залізні засуви піддалися, зброяр Hanuš Aufunddahin стрибнув у кімнату й ударив Puklice ззаду сокирою по шоломі. Потім били всі, хто міг протиснутися. Штовхали його з кімнати на сходи, зірвали шолом, підставили ногу й тягли вниз за ноги.

А він підводився.

Тож били знову.

Лежав перед власним домом і благав привести священика, бо хотів сповідатися. Хтось пішов по священика. Прийшов Václav Malý, і Puklice сповідався, лежачи на землі. Навколо стояли люди й радили зірвати з нього обладунок і порубати на шматки.

Священик просив принаймні занести його вгору до дому.

Йому відповіли:

«Більше йому нічого не належить; усе наше.»

Тож понесли його геть. Рани не дозволяли підняти його нагору, тож поклали ззаду біля дверей у двір. Дехто лише вдавав, ніби допомагає нести.

Puklice носив бірюзовий перстень. Хотіли зірвати його, але руки були так порубані, що він скрикнув від болю. Той, хто тягнувся до персня, утік.

Тим часом бунтівники пішли до ратуші й обрали власну раду. Узяли шістьох радників зі старої й обрали дванадцятьох із-поміж себе.

Puklice ще раз прийшов до тями й зумів написати останню волю. Коли змовники про це довідалися, знову прийшли по нього. Понесли його в кориті до льоху ратуші. Там замкнули й нікого до нього не підпускали.

У його власному домі тим часом розливали пиво Puklice — старе й біле. Кравець Weis та інші роздавали його кожному, хто приходив, посилали жінкам додому, а що не могли випити — виливали на землю.

Puklice лишився в льоху ратуші.

Він помирав понад шість днів.

Кілька років потому Jan Puklice, один із синів, що були в кімнаті з батьком, написав оповідь про його смерть. У ній лишилися імена, обіцянки, насильство й речення, яке Ondřej Puklice промовив, перш ніж спалахнув бунт:

«Чому б вони піднялися проти мене? Я їм нічого злого не зробив!»

Що було далі

Противники Puklice переворотом здобули перевагу в місті. Його прихильників усунули з міської ради й замінили новими радниками.

Навіть смерть Puklice врешті не принесла покарання винних. Король Jiří з Poděbrad їх помилував, бо в тодішній політичній ситуації не міг дозволити собі втратити вірність важливого королівського міста.